Прадід

Пізній гуляко, аскете з Ассізи!

Атональна днина по тобі тече.

Борода пожовкла, як трава осіння.

Що воно шукає? Дівоче плече? —

впився б у нього з жагою південною —

так жираф об’їдає листя з віт…

Он як витанцьовує над ямою поденною

білий, мов лотос, астральний живіт!

Іноді з-за скелець потойбічно глянеш,

гордливо знеціниш їдло та грошву,

ніби кажеш пішоходам-співземлянам:

«Приходьте вклонитися, поки живу».

Поки ходиш вихудлий, через мокру осінь.

Та й слухаєш музику — свою в собі.

Ще не метелика, але вже не гусінь —

кокон геніальності в юрбі.

Так живеш, ніби пишеш довгу чорну книгу,

з непочатих (непочутих) фуґ і токкат.

Думаєш: ego, а воно — іго.

І прилип до неба місяць, мов цукат.