“Правобіч гляну та й побачу”

Правобіч гляну та й побачу,

як тонкосльозо скрипка плаче

над згаслим соняхом в степу

і як ступає тінь незряча

за скрипалем стопа в стопу.

Він, наче дріт, снує жалобу

поміж стернею в три струни,

і виснуть хмари крутолобі

над ним, мов круглі валуни.

Лівобіч гляну — слизне річка,

і в’яжеться вода в вузли,

і язь, спалахнутий, мов свічка,

свій блиск понурює углиб.

Тут тихо. Спокій круглоокий

твій погляд зачарує враз,

і, вкопаний, не зробиш кроку,

щоб розплести із кілець час.

Тож і дивись поперед себе:

з волокон снігу сплівся шлях,

щоб перегнать летюче небо

з рахманним полем на стопах.

***