“Предовгим поглядом, що за літа сягає”

Діду Кузьмі

Предовгим поглядом, що за літа сягає,

вже бачиш рай і хмар летючих зграї.

Слова відходять, звуки відлітають,

чіткішає обрис запашного краю.

Душа мовчить, готова до відльоту,

відштовхує ненатлицю-скорботу,

вилущується з утлого одіння,

розвівши руки, врізані в коліна.

Цегляна хата, біла шкаралуща,

стовпи димів, непроходима пуща,

і небо гне метелик безіменний,

біліє чисто, відліта тихенно.

Колишня втіха, насолода плоті

металом стали, що гірчить у роті…

— Ні, ні, не треба того раювання,

якщо таке гірке на смак прощання.

А чи безсмертя для душі потрібне,

якщо вона залишиться безрідна?

Ще треба ложку вистругать онуку,

прожити, мов останню, кожну мить

і на безсмертя взять тоді заруку,

якщо, мов ланці, душі сполучить.

***