“Пресвітлий-світлий день Із дива кам’яніє”

Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє,

судомлячи гілки, розчахнута верба,

і срібний літачок у небі ледве мріє,

і ковза синя тінь по сонячних горбах.

По сонячній струні, по променю тонкому

зісковзує униз не пташка, а сльоза.

Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому,

і покотилась вниз запалена сльоза.

На шибці товща скло від краплі. А вербена

поволі розповзлась, мов сажа по щоці…

Ота, ота сльоза — то знак якийсь для мене:

поглянь: л е т я т ь, летять до мене верхівці.

Розполовинь перо і вихлюпай чорнило

на світ, що у вікні, аби не помічать,

як б’ється об вікно лункий листок, мов било,

і коні вороні летять, летять, летять…

***