При березі

Вода в ставку блищала запитально:

навіщо ліс згущає клейкоту?

Дерева відбивались не дзеркально,

а нурилися листям в тісноту…

Рибалка в дно впирався головою,

сорочку жабуринням зеленив,

і покліпом малюнок цей стирався,

розпечені кипіли валуни…

І хмара підіймалася хвиляста,

на міріади крапель розкладавсь

і ліс, і хмари, й дзеркало скалчасте,

дрібнилось зриме, розпадався час…

У спогадах теж сталості немає,

міста на краплі розбира туман,

миттєвостей летючих люта зграя

роздзьобує, кров випиває з ран…

Від світла позосталась біла кістка,

з вокзальних літер височився зміст,

і пам’ять запізніла, наче звістка,

не впізнавала проминулих літ.

Тут табір був — суцільні дні та ночі,

і вежі, і доглядники, й дроти…

Стоячу воду не пронурять очі,

не вирине забуте з пустоти.

Мов головою вперся в мул холодний,

і дзеркало скипає, як окріп.

На вигук озивається безодня,

і берег витікає із-під стіп…

***