При світлі сумління (Цикл)

1.

Не виріс я, а переріс себе ж,

і сам себе щоночі вже лякаюсь,

бо руйнівна пітьма не знає меж

і камінь міццю в плоть перетікає.

Течу очима — на подушці сіль,

і пальцями струмую та губами…

Наче вода — збираю звідусіль

паперу клапті і солярки плями.

В цій каламуті тіла і пітьми

одне не розчинялося — сумління…

Хоч пам’ять на обов’язки розмив,

проте відчув ганьбу «гріхопадіння».

Не іншим був, напевне, а чужим,

адже не мав ні слова, ні обличчя;

сам у собі вигнанцем довго жив,

сприймаючи ганебу за величчя.

Гадаючи, що скресне сон важкий

і ти обмежиш лініями тіла

єство своє, але тверді віки

камінням в тебе, крицею вкипіли.

2.

Печалі дим струмує у гайку,

і дим гіркий струмує в моїй долі.

Ну що змінив я на своїм віку?

Кому зігрів я серце захололе?

Собою… І для себе… І в собі…

Обмежував, викреслюючи кола.

І в душу не пускав ні чужий біль,

ні нарікань, що чулися здовкола.

На чорні ґудзі душу застібав,

щоб зберегти у ній високе світло.

Та звідки чорна узялась журба,

що в ній живе і щозими, й щоліта?..

Та ще закрався невивідний сум,

що із очей струмує чорнувато.

А через серце йде щербатий струм,

що мою постать крутить та горбатить.

3. У ТАЛІЙ ВОДІ — ВІДБИТОК

По узбіччі шляху — води

каламутні та сумні;

відблиск, ніби ніж холодний,

глибоко стримить в мені.

І не боляче, а глухо

вигинається метал;

щоб зламать його, я рухавсь,

теплим подихом хитав…

Та не витягнуть заскалки,

що крижиною в мені,

щербами застряла змалку —

і дуплиться вглибині.

Відчуття, немовби злочин

учинив: украв? убив?

В темних водах по обоччі

мій відбиток? Чи журби?

Куте, ламане обличчя

і твердий залізний рот:

що це — ницість чи величчя?

Брак нахабства та чеснот?

В скаламученій безодні

видно й ляду крижану —

ти ж бо поглядом холодним

зриш у власну глибину.

4. ДВА КОЛЬОРИ

Д. Павличку

Поземний сніг ніде не міг упасти,

мов був приречений леліть із краю в край,

щоб вибілить журбу та чорні всі напасті

і гостро перекреслить посутенілий гай.

І білі лінії в очах мені співали,

мінилися прокльони на хвалу.

Знайомі, ідучи, мене не впізнавали;

коли ж їх зупиняв, то потиск, мов смолу,

здирали із долонь, тікаючи від мене…

—Гей, зупиніться, ви! — кричав слідком шалено.

Та голос відмінивсь, можливо, став він білим?

А може, став гірким та чистим, наче сіль,

але мої слова були незрозумілі…

— То блазень, блазе, бла… — йшли шепти звідусіль.

В повітрі в’ялому і звуки мов зів’яли,

і малокровний крик лишався на вустах:

— Я, чуєте, Павло! Мене ви не впізнали!

— Йди, чоловіче, геть! Чого до нас пристав! —

У чорному вікні побачив свій відбиток:

у тілі безліч стріл стриміло снігових…

— Де очі, губи де? — Клубок шовкових ниток

лежав на плечах в мене замість голови.

Позаду ж — сніг брудний, недопалки та фанти,

а з урни дим сотавсь, і сунула юрба.

Поскрипували гальма та бемкали куранти,

і сажа осідала холодна на губах…

І ніби Себастьян, від мук закаменілий,

Я навіть жодним м’язом поворушить не міг,

бо стріли холоду впивались глибше в тіло

і зуби розтискав прямий сталевий сніг…

І тицяли усі в мій бік, як на потвору,

яку дотепний скульптор з шамоту сотворив.

І, зойкнувши, збагнув, що в болю білий колір

і сажа порошилась чомусь весь час згори…

5. НА ПЕРЕХОДІ ЧАСУ

Нагірне повітря струмує хвилясто,

струмує зігрітий уявою зір,

і танучий сніг розповзається маслом,

з обличчя сповза личкуватий папір.

В згасанні сумному була осолода,

крізь білість зрадливу просвічував бруд…

Але ж пробивалося світло зі споду

крізь сміття намокле і зваляний ґрунт.

І камінь вологий, звільнившись від маски,

мов видихнув глухо: — Скінчилася гра…—

І я зауважив, отямлений вчасно,

що є сподівання в сумних кольорах:

у дранці набряклій, у сірій жердині,

в набряклій землі, у лускатій корі.

Творилася радість майбутня вже нині,

чинилася зрада внизу та вгорі.

А зір, відрікаючись білого, прагнув

насититись снігом, вологим, важким…

Шуміло повітря, і пінилась брага,

і землю пороли глибокі струмки.

Зірвавши з лиця машкару паперову,

я болем прийнявсь, ніби шкіру іздер.

І простір, сфарбований кольором крові,

гарячим, болючим ставав відтепер.

6.

Палахкотюче світле тіло

світилося сліпучо-біло,

і крізь ткання й піски лляні

пеклося солоно мені.

Та рвався сон, і в чорний розтріск

просочувались краплі воску,

просилювавсь тонкий рубок,

у вуха ж засипавсь пісок.

Ой, рутній боже, хто ж поможе

роздерти лушпу, щоб збагнуть,

що форма тіла вже порожня,

що з неї викрапалась ртуть.

А час ні слухом ухопити,

ні втримать зором ні на мить,

все тіло цвяхами пробите,

лише душа палахкотить.

І криж, побитий на суглоби,

в тобі, як прясла у воді.

Слізьми стікає віск жалоби

та накипає в бороді.

Розіп’ятий на власнім кісті,

катований життям вві сні,

ти чув: трави зелене вістря

ворушиться у глибині.

Чим більше мук, тим більше світла

і ширша тріщина очей;

віск капає тисячолітній

на пучки, зщеплені ключем.

А полотно лляне, піщане

в пружину збіглось, щоб сповить;

і світло сповиває рани,

затуплюється гостра мить.

7. РОЗДУМИ

Чи й ти вбираєш так, як з тебе

висмоктує біжучий час

те, що ти взяв в землі та в неба?

Чи вдосталь крові напилась

твоя смоктюча п’явка муки?

Чому те, що було до нас, —

на вічній відстані розлуки?

І не наблизити облич,

в пітьмі дзеркал не розпізнати

ні пращурів своїх… Хоч клич, не клич…

Бо позостались тільки дати.

Та й то до третього коліна,

а далі — і слідів нема…

Радію — виростає зміна…

А в дзеркалах пітьми — пітьма-а-а…

На перегній… Але ж допоки

триватиме безглуздий чин?

Та витискай з каміння соки,

речовину життя — з хвилин!..

З душі любов’ю засвітися,

до сина, матері, сестри…

В свічадо згодом подивися,

чи не змінились кольори?

8.

При світлі сумління прозоріє світ,

прозоряться руди, пісок і граніт,

при світлі сумління стає все прозорим,

прозоряться гори, прозориться корінь,

прозориться порох і вежі старі,

і видно крізь мури нічні ліхтарі.

При світлі сумління прозоряться стіни,

тумани прозоряться в полі осіннім,

і кожен знаходить додому свій шлях

при світлі сумління, як з вирію птах.

При світлі сумління душа кришлатіє

і чорна зажура, мов шибка, світліє.

При світлі сумління зникають і тіні,

і прагне польоту душа й вознесіння

при світлі сумління, при світлі сумління…

При світлі сумління і смерть не страшна,

при світлі його немовля засина,

при світлі сумління безглузда війна,

при світлі його — неможлива вона…

І світ перебарвлює біле цвітіння

при світлі сумління, при світлі сумління;

при світлі сумління і горе — не горе,

при світлі сумління людина прозора, —

всі помисли видно її і чуття,

при світлі сумління світліє життя.

При світлі сумління і слово відверте,

і серце відкрите, любов’ю всещертне.

При світлі сумління кільчиться насіння,

при світлі сумління ясніє любов,

і небо, і землю усю до основ

проймає незриме глибоке проміння —

при світлі сумління, при світлі сумління…

***