“Прийшла ти до мене, пречиста любове”

Прийшла ти до мене, пречиста любове,

і вирвала з вуст моїх з коренем слово,

і подихом горло порожнє спалила,

гукнути — нема кого, мовкнуть — несила.

З подяки, з оскарження, може, з розпуки,

простерши до неба обпалені руки,

біжу я на гору, де хмара синіє…

На вічну плавбу та хмарина, Маріє.

Гора все крутіша, а хмара — все далі,

а в мене, а в мене — все більше печалі,

у горлі обвуглене корчиться слово:

яка ж ти швидка, мимойдуча любове!

***