“Прийшли вночі “Твій, діду, син умер””

Ігореві Римаруку

Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.

Потрафив у скалу – лежить в потоці.

Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.

Старий не відповів: “Заходьте, хлопці…” –

він їх не знав, а може, не впізнав.

Але ввійшли у хату, бо намокли

в потоці тому. Сіли і замовкли.

“Ви з Космача чи з Брустур?” –

      “Ми з облав”.

“У піч усе, що видів, замуруй.

Клятьби отецькі замуруй у грудях.

Прости нас, діду, виплачся на людях.

Як худобину, душу не гайтуй”.

Самі стелились, покотом лягли

на лавиці, на ліжку, на долівці…

Старий зігнувся при незримій свічці,

покликав сина з темної скали.

Поснули всі. А пізно уночі

прокинувся один, немов злякався, –

старий перевертався на печі,

немовби у землі перевертався…

Ні, не в землі – в повітрі! З темних брил

на скелю падав, що стриміла збоку,

і – вниз, на них,

 що сплять на дні потоку.

Під ними – син.

  А в них нема могил.

…З потоку підняли, несуть у ліс…

І той, котрий прокинувся, заплаче.

А може, й ні. Бо там не буде сліз,

де ти перевертаєшся, Космаче.