Приколи

Та що вам сказати, люди добрі —

Живу я в Хінчештах, де ліс такі перегони дає,

що то інтернет пропав, то світло втекло,

а я сиджу, як стратег держмасштабу,

чекаю, коли впаде сигнал із космосу,

бо мені ж треба татові написати!

«Тату, — кажу, — не хвилюйтесь,

то ми тут тимчасово, зовсім трішечки.

Є така величезна ймовірність,

що скоро доведеться мову вчити:

бо, як каже мама, наш маршрут апгрейдиться

до рівня “Нідерланди — стартуємо!”

А там, кажуть, навіть вай-фай не тікає в ліс,

і ніхто не питає: “А світло коли буде?”

Бо воно там є. Постійно. Як диво».

А поки що живу я тут романтично:

нічник світить, як маленький ангелох,

телефон Оukitel тримає заряд,

наче йому зарплату підвищили,

а мама в грудні обіцяла планшет —

тільки уявіть, який буде апгрейт!

Це ж я потім фото такі робитиму,

що навіть зірки скажуть:

«Хм, тримаймося, бо конкуренція серйозна».

Ну і найголовніше —

мені 27, але виглядаю молодше,

так молодше, що люди питають:

«А ти в школу вже поступила?»

А я така: «Нє, я вже випускниця життя,

маю пакет документів і досвід із бонусами».

А ще, між нами:

якщо десь поруч є смачна їжа,

то я знайду її швидше, ніж вай-фай ловить з даху.

Борщ? Дайте два.

Пюрешечка? Згідно з KPI, потрібно три ложки негайно.

Сирники? Я вже майже там.

І не дай Боже десь з’явиться мамалига —

все, мене не чіпати,

у мене священний ритуал дегустації.

І так я живу, сміюся і тримаюся,

бо знаю: ще трохи —

і ми поїдемо до психотерапевта в Кишинів,

поставимо холтер,

перегорнемо сторінку,

і я перестану тягнути за собою ті страхи,

які виросли з дитинства,

коли при в’їзді в Україну накочувала паніка,

бо там могли й насміхатися, й штовхнути.

Все, досить. Я вже інша.

Сильніша.

Гнучкіша, ніж мій Оukitel на морозі.

І якщо я полюбила хлопця,

а він там щось балується не тим —

то це вже не моя війна.

Я рухаюся вперед —

з планшетом, нічником, мамою

і дуже чітким планом:

жити краще, світліше і…

з хорошим Wi-Fi.

---