Прикрість

Вона сиділа в залі очікування.

Зала була пуста.

А погляд, як мені здалося, її

Втікав у невідомість,

Протинав вокзальне повітря,

Або

Краще сказати впирався чи проглядав

Час,

Що, зрештою де ж як не на вокзалі

Сходиться в точці для роздумів і замішання.

Луною від стін піднімались під купол кроки

(Підкреслюючи відстороненість тих

Хто чекає на відбуття)

І я,

Дивився на її відсторонений погляд у профіль,

Який видавався доволі знайомим, мені.

Я подумав: Звідкись я знаю його,

Десь бачив, а де, зрештою, не пригадав.

Випадкова знайома?!

Все-таки пам’ять збирає у свій архів

Колекції усмішок, поглядів, риси того лиця,

Що формує в собі прихильний і любий образ.

Виходить мій образ – ця жінка – задумана і сумна?!

Але хто вона? Звідки? Про що вона так мовчить?

Що у неї на серці – тягар, монолог, прощання?

Оця незворушна задума допитливістю кипить,

І так легковажно вливає залюбування

Нею.

А тоді вона наче здригнулась від яви слів,

Як буває поет, що складає рядками вежу,

А тоді, зупиняється – кидає погляд униз

І схоплюється пекучими п’ятами від безодні.

Вона підвелася.

Зала була пуста.

І світло лишень підсилювало порожнечу

Платформи.

Якось вульгарно вона виставила своє стегно,

Поспішно поправила сумочку, вилаялась

Згадавши потяг,

І тоді ми зустрілися поглядами.

Але я відвернувсь у вікно,

Осоромлено промовляючи подумки:

Вибачте, я помилився.

14.03.2024