Примарилось?

Я прокидаюсь серед ночі і все ще бачу сон,

Що наче марево в очах моїх іскрить,

А речі, що навколо це - мій пігмаліон,

Який живе із наміром: для мене віку вкоротить.

Та в пам'яті зринає образ твого

Обличчя. Прекрасного й сяйного.

І сонячне проміння блякне поруч з ним,

Соромиться себе, вважається чужим.

Приходить розуміння складеної картини

З відходом часу крізь хвилини,

І руки твої... В тому їх вина,

Що вирвали мене із марева в життя.

В житті я розумію - нема пігмаліону.

Існує лише думка про створення його

Любитиму, насправді, обличчя те сяйне до самого скону

Адже воно не витвір рук марева мого.