Припадаючи до краплі

Обтяжений життям, земною глибиною,

я стежу: ген летить угору голос мій…

і лійкуватий день сотає наді мною

мерхляве порохно і бджіл пожовклих рій…

Угору-вгору, — гей! — у небо глибкувате

засотується все, що віджило свій вік,

і камінь відліта розмоклий, наче вата,

і образи летять крізь щілини повік.

Угору, вгору, вго… — в безодню, у безкрає,

як жорен відліта запорохнілий степ,

і, вкручений в зеніт, над ними зависає,

щоб простір розмолоть на мливо золоте…

І золотим стовпом вода звелась зі ставу,

щоб відстань зберегти і колір роз’єднать,

та промінець промкнувсь, і миттю все скривавив,

і очі розімкнув, немов зірвав печать.

І раптом ти прозрів і став, як сіль — стооким,

і віями махнув, і борошно здмухнув,

і погляд розпростерсь на всі чотири боки:

і, обігнувши світ, у краплі знов замкнувсь.

О крапле голосна, росино світоповна,

лиш ти одна геть все спроможна охопить,

бо глибина твоя болюча, негріховна,

вбирає забуття, щоб зриме відродить.

***