Приростання

Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно —

спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть…

Біла сорочка пристала до тіла так щільно,

з шкурою треба здирати, аби розстебнуть.

І на ходу прикипають до снігу підошви,

з тілом доводиться їх — що не крок — відривать.

Плями червоні згодом затрусить пороша,

але на тілі буде довічна печать…

Ти приростаєш чи світ приростає до тебе

небом, повітрям, сухим будяком…

Холодно як! Сиза крижина пристала до ребер,

і до повіки листок присмоливсь мідяком.

Чуєш: всякчас і всякдень проростаєш все глибше

в м’якуш повітря, в спустошений вічністю шар,

інший в тобі хтось замість тебе дише

і крізь сопілку в грудях роздмухує жар…

Він і мороз, і сніги перетворює в срібло,

кожному дневі радіє, неначе дитя.

Він і від світу існує осібно,

і незбагненне для нього злиття.

Ти — обважнілий, а він — як пір’їна,

подих його поторкає струну…

Перед очима танцює сніжина

і відлітає у далину-у…

***