Прірва часу

Подвійний образ птиці на воді

вколихував настояну тривогу.

Саморухливі хмари молоді

читалися, як послання від Бога…

І синь як сон… нурлива глибина,

повітрокрилі бабки носять світло…

Краса твоя велична, хоч сумна,

у ній мені незатишно — сирітно…

Долає прірву в часі — проліта

пташинка воду, смиче тіні корінь.

Яка ж твоя цілюща повнота!

Яка твоя затінена прозорість!..

Втішаєш красотою, творче, нас?

Чи, може, щось приховуєш суттєве?

Вся повнота у погляді зійшлась,

у водяному круглому нулеві.

У саркофазі зору все сховав,

волосся ж чує і клітина кожна,

як витікає бачене з єства,

аж оболонка дудонить порожня.

***