Присуд

Ані шаблі, ані ножа

Не схрестити в останнім герці:

Та ж камінно-мертва душа,

Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,

Тільки — трупи в житах, тільки — трупи

Та від хрипу кривава іржа,

Що замкнула посинілі губи…

Може, скажеш — зійде! Проросте!? —

Поміж ребрами хат, по дорогах

Диким зіллям займається степ

І регочеться з неба і з Бога.

Диким, древнім монгольським виттям

Необмежена тиша заводить:

Сірим попелом стало життя

Під огнем степової свободи.

Але сонце не згасло. Горить,

Незворушне, байдуже тіло,

І освітлює тишу безсилу

Летаргічних століть.