Привіт Україні

Вітай, дорога Україно моя!

Чи дужа ти, нене, здорова?

Пропали і воля, і сила твоя,

а все ж ти й сьогодні чудова!

От гарно, що раз довелося мені

до тебе навідатись, нене,  — гей-гей!

хоч не давнім свобідним шляхом,

а з жовтим пашпортом в кишені!

Так нас розділили граничні стовпи,

жандарми, солдати і варти,

що вже українці не знають, хто ми,

а ми про них відаєм з карти.

Як се нагадаю, то сльози течуть,

та гріх проливати їх марно:

най плачуть уже українські співці,

вони то уміють прегарно…

Та як же живеться, Вкраїно, тобі?

Ні вітру від тебе, ні хвилі!

На турка збираєшся, може, іти,

чи вже й говорити не в силі?

Прийми мене, мати: я рідний твій син,

редактор з-над синього Прута;

не бачив я досі тебе ані раз,

писав про тяжкі твої пута.

Вся сила моя і вся слабість моя  —

сталеве перо і чорнило;

списав я паперу вже скрині цілі,

аж людям читати немило.

А все лиш про тебе, Вкраїно моя,

про тебе, заплакана мати;

все думав, де взяти тобі хустинок,

щоб мала чим сльози втирати.

Не плач, а радій, що не маєш ти ще

своїх редакторів з чорнилом,

а то як списали б тебе ті пани,

не вмитись тобі уже милом…

Не плач, Україно, і в горі-журбі,

не плач над Дніпром і над Доном,

бо ми як зачуєм твій плач, то й собі

ревем, як воли, за кордоном.

1897