Про людей

Я не говорю про заздрість — її тут немає.

Я говорю про інше: про те, як легко люди перестають цінувати добро, зроблене в їхній бік. Я виросла в Молдові. Це мій дім, земля, де я знаю кожен акцент, кожну звичку, кожен запах літа. І коли мене називають “циганчам”, “поганою”, “крадійкою”, — я не бачу в цьому правди. Я бачу лише небажання зрозуміти іншу людину.

Люди як нації тут ні при чому.

Винні не країни, не паспорти, не кордони — а конкретні люди, які обирають образити замість того, щоб почути. Це і є булінг. Це й є знецінення чужої праці. І це болить не тому, що я слабка, а тому, що я — людина.

Дитина влітку хоче просто морозива.

Не ярликів, не принижень, не підозр, яких вона не заслуговує.

І якщо хтось кидає образи лише за колір шкіри чи походження — то відповідальність лежить на тому, хто принижує. Не на мені.

Я не називаю нікого ворогом.

Я лише нагадую: повага — це теж праця.

Її треба робити кожного дня, незалежно від того, з якої країни ти, чи яке твоє коріння. І там, де є повага, там немає місця насиллю — ні словесному, ні фізичному