Про людей-пустельників

Ховаєшся від ТЦК, мов тінь від світла,

Але мене «по місту» бачиш — ну прямо диво світу.

То з чоловіками в ресторанах, то з родиною в магазині —

Це ти придумав сам чи твої друзі такі «зіркові ясновидці»?

Вони тобі розкажуть все — де я, з ким, у чому,

Хоч самі сидять удома й навіть носа не висунуть на вулицю по справжньому.

А ти ковтаєш кожну казку, бо так сказала «більшість»,

Не факти, не істина — а просто чиясь пліткарська злість.

А коли я кажу: я в іншій країні, живу іншим життям —

Усі ваші історії валяться, як картковий барак.

Питаю: де ти бачив її? Коли? З ким? В якому кафе?

І тут раптом правда вилізла:

Твій герой-пліткар тоді сидів удома,

А потім їздив у Чернівці до свого лікаря — і то все.

І тепер до тебе, «справжній знавець мого життя»:

Ти мені анонімки шепочеш, ніби я маю відповідать.

А прямо написати — що, важко? Я жива, все добре, все окей.

Чи ти боїшся простого питання більше, ніж своїх власних людей?

Ти ховаєшся від обов’язків,

Але хочеш знати, де я і що зі мною.

І це смішно до сліз:

Ти боїшся власної тіні,

Але хочеш контролювати чужу історію.