Про минуле

Ти з’явився з тіні, дрібний анонім,

мов пил, що літає, коли немає чим дихати.

Ти пишеш мені ніби вирок,

але вирок — це твоя ж власна порожнеча.

Ти питаєш, чому я мовчу?

Бо я не веду діалогів з тими,

хто боїться свого ж обличчя

більше, ніж будь-якої правди.

Ти прийшов сюди судити?

Та дивися в дзеркало уважніше.

Там стоїть людина,

яка будує впевненість

із нікнейму й дешевого нахабства.

Ти б’єш словами,

бо інших м’язів у тебе немає.

Ти ставиш запитання,

які видають лише одне —

глибоку заздрість до тих,

хто живе без твоїх комплексів.

Ти хочеш зачепити мене гостро,

а виходить тупо —

як ножем, що давно заржавів

і ріже лише власника.

Запам’ятай:

я не твоя мішень.

Це твоє его так хитається,

що шукає, за що вхопитись.

Ти прийшов мене принизити?

Сміливо.

Але сміливість — це не твоє слово.

Ти навіть ім’я своє сховав,

ніби воно може щось вирішити.

Моя відповідь проста:

ти маленький голос у великому шумі,

і єдине, що я почула —

твою власну невпевненість,

зашиту між рядками.

А тепер встань із колін перед собою,

подивись вгору

і, може, вперше в житті

скажи собі правду:

тобі боляче, що я вища.