Про що той сон?

Ми в Боянах. Чернівецький вітер — тихий,

мов старий приятель, що несе прощання.

Мама варить. Тато збирає речі.

Я дивлюсь на дим — і бачу вигнання.

У хаті пахне хлібом і бідою,

а в серці — лунає стукіт операцій.

Мені готують ніж, щоб зцілити кров’ю,

а я готуюсь мовчки — до інаґурацій.

Світло гасне. Зв’язок мовчить.

Ми пакуєм шуби, фломастери, книги.

На дворі грудень — а душа летить,

немов валіза, кинута в дорогу з відлиги.

Київ чекає. Потяг не прийшов.

Ми сіли в літак. І біда не сховалась.

Мама сміється: “Ти термуху вдягла?”

Я киваю — і ніч зап’ялась.

Далі — митниця, море, паром.

Сонце — французьке, тепле й далеке.

“Books, mère, sgiortaichean” — каже хтось в нікуди.

А я ловлю ті слова, як лелеку.

Бо, може, то знаки, що ми живі.

Що мова — як міст через всі кордони.

І навіть коли серце рвуть ножі —

воно все одно прокидається з дзвоном.