Прометей

Смерть із Москви летить, Джохаре,

На поклик брата-холуя.

Вона як блискавка із хмари;

Ти ждав її. Вона твоя.

Тепер впади на рідне листя

І серце власне зупини;

Тепер з вогню ти маєш вийстя,

Як голос Бога з купини.

Тепер ти вже не ціль на горах

Для радіо-ракетних лез,

Ти — кров свята, що з гір суворих

Тече, як сонце із небес.

Тебе роздерти вже не може

Мутант — орел, дві голови,

Бо сховище твоє і ложе

У кожнім пагоні трави.

Ти — в кожнім погляді чеченки,

Що носить в животі дитя,

Майбутні Шамілі й Шевченки

Прийдуть на світ з твого життя.

Ти — кожне слово і зачаття,

Що зроджує новий Кавказ;

Ти — автоматів рукояття,

Що до відомсти кличуть нас.

Твою пілотку й портупею

Цілує Київ і Париж;

О мій чеченський Прометею,

Ти в серці людськості гориш.

Ти — Дух, що світові околи

Проймає, як зерна могуть,

Ти — Воля, що її ніколи

В Ічкерії не відберуть.

***