Прометей

Я снігом табірним впаду тобі до ніг

посеред камери на карцеру бетоні,

де у бою несправедливім і невтомнім

ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.

Я вітровієм обійматиму твій хрест,

що розіпнув тоді на со́бі чорну осінь

та не приміряний ніким стоїть і досі

серед снігів на півдорозі до небес.

Торкнеться тінями тюрми сирої цегли

рухоме полумʼя пекучих палімпсестів,

яке крізь віхоли зумів до нас донести

і через жар якого втих навік полеглий.

...Проте тебе та купина не опалила -

небесним обрусом вгорнула заволока

рамена лицарські твої, як ніч глибока

і снігом табірним покрила твої крила...