Проміння

Тепер у мене немає улюбленого поета,

Я намагаюсь виплекати його із засушених речей

Притрушених пилюкою на горищі, як античні філософи,

Що народжували з неї мишей.

Юність викохує величну строкату квітку,

Обриваючи пелюстки з жовтих і білих голів,

Витягуючи із пустого забрала –

Червоні

І тоді піднімає його в страшну круговерть,

І допоки в повітрі п’янка та напевна смерть

Вона усміхається

Під трояндами Геліогабала.

Ніхто не мовчить, як немає чого сказати.

Це в театрі буває навмисна павза опісля вдалих реприз,

Коли якийсь, доволі хороший автор виливає у дзвін мізансцени

І нею дзвенить

Розливаючись до кінця спектаклю.

Та голос поета німує в моїх очах.

Речі припадають пилюкою і грузнуть у часовинні,

Немов перевертаєш спаяні колби з піском

Чи підкидуєш зерна рядків до вітру

Цілуєш друковані літери з’єднані у любов

Перебираєш вустами, наче вдихаєш повітря

І шумують макові голови, закликаючи сон.

Частину землі виїдають тіні, і штучне світло.

О, так

На цьому горищі, поета ніколи і не було.

Він приходить із сонцем і зникає в його промінні.

10.09.2023