Проповідь. 2#94

Читаючі проповідь свою, я лише хотів допомогти, та поселити в душах маленьку іскру власного тепла.

Палкі і сильні, але стримані слова, набирали жару, вкриваючи обличчя теплим світлом не запалених свічок.

І ринув дощ, і стало темно, і мої очі запалали праведним вогнем, за ним, за мною, запалала церква.

І все у вогні, тікають люди, і я кричу, у задовлені, й жару, приймаючі солодкий пекла поцілунок.

Повставши з попілу, я йду до тебе, зтираючі до крові свої ноги, страшної болі я не відчуваю.

Хоч знаю, що припавши ниц, я все віддам, бездумно, зловивши, в темряві твій погляд.

І зупинитись я не можу, бо не хочу, в зневірі до самого себе, нема кінця і краю.

Пали мене, вогнями ти своїми, труї, та ріж немов живе, продовжуючи свій обряд!