“Прощай, прости, моя химеро!”

Прощай, прости моя химеро!

Солодкомовна, вітропера,

що кублилась в моїй душі…

За спиною стрільнули двері —

лети, спіши на бариші…

Я малював тебе росою,

вологим подихом на склі,

на оці — голкою сухою

і вістрям терну — на чолі,

на серці — невигойним болем,

пекучим оцтом на губах, —

тепер, як зашпори, мов холод,

витискую тебе з єства…

Прощайте, пучки сповивальні,

липучий голосе, прощай!

Продерся з горла крик прощальний,

мов птах з тернового куща.

Відходячи, судини рвала:

скрізь кровотечі та рубці;

у пам’яті — глухі провали,

стирчать скрізь рвані корінці…

Я ж залишаюся без себе,

і «є» немає, а «було»…

бо відчахнулася від ребер —

прощай, проклята омело!..

***