Прошу тебе, зупинися...

...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,

Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг

Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...

Як замерзають краплі осінньої музики,

Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,

Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,

Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,

Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору

В спогляданні речей оглядається

На безкінечне існування землі,

Що не знаходить свого берега вічності

Та благально промовляє:

«Прошу тебе, зупинися...»

Ми вже знаємо, як пришивають

Ґудзики щастя зіниці коханої,

Як кулі прошивають серце воїна;

Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,

Як поезія тріщить і розходиться по швах

Скидаючи всесвіт квантової фізики,

Як закохана дама скидає свою білизну

Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.

Коли раптом вона зникає.

Облізають спогади. Плутаються літери.

Шорпу етбе пинузяси,

Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,

Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.

І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:

«Прошу тебе, зупинися...»

22.11.2023