Просто так

Я не відала інших таких непохитних людей,

Які кинули б Долі життя, мов сміття, до ідей,

Які б все позабули - родину. Тепло. Просто їм

Не потрібен у їхньому сірому вихорі дім.

У них лиця, мов з мармуру, зморшки навколо очей,

Або з часом мета доторкається їхніх плечей,

І вони ходять дуже прямі, бо прийшло розуміння -

Зовсім трохи. Скінчиться удача й притупляться вміння...

Вони дуже бояться. Хіба якщо смерть для мети,

Але буде за щастя - хоча б наостанок дійти,

Подивитись туди, де скінчилась пустельна зима...

І бояться. Що там, на вершині, нічого нема.

Їхніх страх заховався в глибинах прозорих зіниць.

Ти його не побачиш, тож навіть туди не тягнись,

Їхній страх заховався, він там підбирає момент,

Коли кришка. Пустеля льодів. Дві свічі. Монумент.

Коли в сірих очах промайне, наче іскра, здогадка -

Все мине, все минуло, а ти - щось залишив на згадку? 

Я не відала більше настільки сумного лиця, 

Як в людини, яка не чекала такого кінця.

Все життя їм волали спинитись - чомусь зі спини,

А вони не боялись спізнитись, немає вини,

Як чекає дорога, чекає ідея - і край.

А за ним, як поглянеш, сховався омріяний рай...

Я б хотіла з такими зіткнутись лицем до лиця 

На тонесенькій смужці їх серед зими манівця,

Я б хотіла, як ви, стати жертвою вічних ідей...

І лишити свій слід - у пилюці загиблих ідей.

Я б хотіла триматись землі і іти по льоду,

Просто так. Бо інакше не можу - інакше впаду.