Проступаючі малюнки

Він горілиць лежав, розплющений повітрям,

за межами очей закруглювався світ,

і від тепла, що в тілі, западина гранітна

розширювалась, глибла поволі, наче лід…

А під вагою тіла стискалося коріння,

і карлючки торішні, прошилюючи спину,

торкалися болюче настуджених кісток.

Проточний зір стікає, мов джерело, поволі,

і чистота дитяча у ньому не струмить,

і осіда на денці шар сонячної солі,

павук снує вздовж тіла нерукотворну нить…

Перетікає погляд через широке поле,

та давнього малюнка з очей нічим не змить:

розковзяна дорога… корова… мати… поле…

налигач у руці напруживсь, аж бринить…

Багно з-під ратиць чвирка. І хлюпає в чоботях…

І, розчахнувшись, ноги впираються у лід…

Слідком бреде дитина по шию у болоті,

шукаючи ногами в багнюці теплий слід.

Чорніють по коліна болотяні панчохи,

збігає чорна хвиля по кризі, що на дні,

ось-ось наздожене невільників, ще трохи,

учепиться за хвіст… Та простір почорнів…

І з кожним кроком обрій понижувався стрімко,

неначе на дні ями був той шумний базар,

де зникне і корова, мов западеться в дірку

з-під бублика, пробивши раптово криги шар…

Тече, тече до низу розковзяне болото,

а дірка у повітрі все ширшою стає:

стоїть лихвар полтавський сумирно на воротях,

слова солодкі точить, а дума про своє.

Випростується з урни, запхавши в ніздрі вату,

Скулиха навіжена і матюки пече…

Базар обгородили безногі та горбаті,

безручко сучкувате випростує плече…

Дитина, відсахнувшись, волає лячно: — Мамо!..—

Він будиться від крику — малюнок не зника,

затягується зором, як в бублик, в круглу раму,

щоб захолоть навіки під плівкою льодка…

Лежав він горілиць і холод чув всім тілом,

в граніт втавав поволі і в кригу вічну теж…

І проступав малюнок чіткий крізь погляд білий:

дорога… поле… мати… мотуз…

через плече…

Повітря нахололе було важким надміру, —

воно поволі жовкло, світилось, мов бурштин,

і дірка затяглась, мінився колір сірий,

розширювались очі уламками крижин.

***