Проти сонця

Сніг насичувався світлом,

соковито дозрівав;

дзьобом гайворон столітній

простір порваний латав.

Обернувся зір мій в себе:

стало боляче вбирать

вимиту яскравість неба

і сліпучу благодать.

Чистота завжди студена,

а гріхи — чомусь палкі…

Надмір холоду для мене,

білизни, що наокіл…

Проти сонця очі мружу,

не дивлюся на скарби —

в грудні тут були калюжі,

чорні пнулися горби…

Нині — срібно, рівно, чисто,

снігом згладжені сучки.

На дні зору мідне листя

залягло, мов копійки.

Димарі, і піч чорніє,

сажі шар лежить на дні,

і свята вдова Марія

коржики дає мені…

Так, немов снігами криті

всі твої зчорнілі дні,

і чорніє хтось убитий

там, в минулому на дні…

Там в очах затлілий комір

шию зморщену стиска…

Шия дідова прозора,

ями чорні на щоках…

Там човпе селом Магуза,

теребічить сухарі…

Там дітей своїх мотузить

Скеп, волає: — Німчурі!

Там… Вчепися в мене, сніже!

Чи очниці вщерть засип…

Білість чиста очі ріже,

обертає зір углиб…

***