“Прозрівши в любові, із сувертка ночі”

Прозрівши в любові, із сувертка ночі

читали ми сни нереально-пророчі:

змивала пітьма з нас всі барви й відтінки,

ставало життя, наче чиста сторінка…

Вірніше, був луг — ми ховались у травах…

Ішли косарі слідкома, ніби лава;

і коси, шукаючи нашу криївку,

сичали, вганяючись в чисту сторінку…

Ішли косарі, і вузилось коло,

лишалася латочка лугу, навколо ж

так голо було, що я в тебе сховався.

Опуклилось лоно твоє — зав’язався

в тобі… І крізь тебе дивився на світ…

Вони ж оточили тебе і похмуро

підносили коси, щоб в лоно занурить…

І скрик мій зірватись хотів з твоїх вуст,

та ти посміхнулась — і я задихнувсь…

Розплющивсь. Дививсь — у кутку твоя тінь…

не чорна, а біла… не тінь, а… білінь…

І жало коси виповзало з кутка,

і кісся стискала кістлява рука…

Хотів усміхнутись, та губи у страсі

спотворила раптом жахлива гримаса.

Напевне, то місяць так гостро світив,

і я запитав лиш: «Любове, це ти?»

***