Рафаель Мадонна Конестабіле

(З циклу «Музейні експонати»)

Художнику Володимиру Пасивенку

В мушлі лона твого зав’язалась перлина,

ой не зрань її світлом, що гостро тече,

і, губами стискаючи світлу жарину,

легше дихай, бо сизь у нутро затече.

— Аве, жінко гріха! Споневажена небом,

Ти освячена тільки життям у житті.

Через лійки очей, що обернені в себе,

соломини летять золотим золоті.

— Аве, жінко гріха! Заплелась у колиску

виноградна лоза, колихальна струна.

Шлях волхви почали, бо іти їм неблизько, —

вже у небі наключилась зірка дрібна…

Шиє прошву ручай по подолі сорочки,

голка болю пливе — порина в полотні…

— О мій сину святий, колихайсь в колосочку,

бо попереду ждуть тебе муки сумні.

Вже розверзлась гора черепаша, висока,

її хрест поснував коренищем густим…

—О перлино, розмийсь у мені кровотоком —

гострий промінь націлений ген з висоти.

Через степ вже ідуть пастухи благовісні,

щоб воздати дари і коліна схилить…

— О кровинко моя, тобі в жилах вже тісно,

я б воліла тебе у сльозі розчинить…

Проте стукіт вже чути — скригочуть ворота,

заступають у двір рахувальники душ…

— Ти чому не спороджуєш сина, ніщото?

Треба кесарю воїв! — кричать обіуш.

І пішли… Але крик ще відлунював довго

в тонкогорлих корчагах і бивсь об поріг…

А за ними тяглась височезна дорога,

що раптово в’язалась вузлом угорі.

— Аве, жінко сумна! Бо ти знаєш всі строки.

Ти всім долі кладеш, визначаєш талан.

З твого лона зросли і кати, і пророки,

як росте із землі і пшениця, й бур’ян…

Все ти знаєш про нас ще до наших народин:

кого скіпетр чека, а кого розіпнуть…

Йдуть волхви-пастухи з півдня, півночі, сходу

і іржаві цвяхи на дарунок несуть.

***