Райдужна брама

Хтось в райдугу ввійшов ген там на косогорі,

і одяг спалахнув на плечах, і погас…

І стала, наче дух, та постать геть прозора,

спинилася на мить, щоб спалахнуть ще раз…

І відблиск залишивсь яскравий у повітрі,

та ти його втягнув очима в свою кров,

зостались струменіть лиш кольори тендітні,

миттєво спрямував до брами в небі крок.

Куди? В який запас все бачене лягає?

Де сходяться в тобі всі барви та кінці?

Назустріч вийшли, глянь, берези чорні з гаю

і розбрелись селом порожнім, як мерці…

Сорочки на тину, просвічені снігами:

махають? Кличуть?.. Ні, застерігають нас…

Ой, хмаро, не білій пречисто так над нами —

ти смертного вогню удосталь напилась…

На рушниках лляних нерукотворні лики

відбилися, та їх гне вітер на шнурку,

і колами назад вертають хвилі крику,

і райдуга пройшла крізь плоть твою тонку…

Вона пройшла крізь кров, і побілила жили,

і висушила геть скупі джерельця сліз,

і в пам’яті запас майбутності спалила,

обвугливши в гаю всі блискавки беріз…

Не озирайсь назад: там вже нема нікого;

проміння у тобі зійшлося звідусіль.

І ріже сіллю зір чорнобильська дорога,

і в жилах шелестить суха сипуча сіль…

***