Ремінісценції

Круг містечка Берестечка

на чотири милі

мене славні запорожці

своїм трупом вкрили.

Т. Г. Шевченко

1.

Під листям калиновим спить товариство,

і кобза вилунює лоном пречистим…

Кайданами грає кобзар невеселу;

у мідянім роті язик металевий,

мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить,

але товариство не будиться — спить…

Лежить товариство, як дзеркало бите,

калиновим жаром і попелом вкрите,

росте їм піщана гора в узголов’ї,

покроплена зверху калиново кров’ю…

Оце вам, братове, таке Берестечко!

Впрягається вітер в порожні гнуздечки,

і мчить по Вкраїні підкований порох.

По обрії вершники скачуть прозорі.

Обвуглена Січ, поставши з пожежі,

підносить угору повітряні вежі.

Замкни у струну, кобзарю, досаду,

і звуком гарячим тавруй оту зраду

і шаблею тни, як смиком, невблаганно —

хай тужить струна від смеркання до рана.

Хай душі поснулих і там, в потойбіччі,

почують розпачливий голос на Січі.

Струна, що потята на двоє, на троє

хай кличе і мертвих до бою, до бою!..

До кого ж взивати тепер кошовому,

що й голос згубив в світовому огромі!

Хіба що до Бога, до клятої долі,

до кривди-напасті на вічнім престолі!

2.

Не зраджуй, доленько, мені,

не знаджуй серця гомінкого,

так чорно, доленько, мені,

що уповаю лиш на Бога.

Чорніє шлях, як і ріка,

і пахнуть мандри чорногреко,

і чорний хтось мене гука

рахманним голосом здалека.

А я один. Як цвях в руці,

як біль навстіжний на розп’ятті,

і крапля крові на щоці

відбила згашене багаття.

Де друзі, козаки, жона?

Чому тужильниці не плачуть?

Зарубка де та вказівна,

І хто гука — чому не бачу?..

Чому покликання сумні

ніде ніхто не чує в світі?

Чому так боляче мені

лицем і думкою чорніти,

при заґратованім вікні,

як на безвітр’ї жаром тліти?

3.

Навідувачко, хмаро низьколетна,

до неньки-України ти причетна,

до зав’язі густої, до журби, —

навідуєш, бентежиш щодоби…

Лягаєш на обличчя і сліпиш,

принаджуєш до сонячних узвиш…

І я в’яжу солом’яне крило,

просилюю у кам’яне дупло.

Лукаво посміхається метал,

приваблює, щоб в дірку пролітав…

Зліта душа — і дзеркало води,

пильнуючи, відлунює: — Зажди!

Порошиться з руки уламок криці

в дупло криничне вічної темниці.

4.

Сутеніє вода, і ситніша чернече багаття,

топчуть вовну вологу підошви швидкі,

над мовчанням свічад ходить холод щербатий

і втирає обличчя у брили плиткі.

Лише шелест волокон розшарпаних чути,

та ще іскрами бризка тріскучий сучок,

клято місять пітьму ноги, в темряву взуті,

люто місить пітьма вогняний волосок.

Хто кого? — стільки літ — не збагнути —

місять землю чи місить земля?

Не спокутати лють, не спокутать…

Чорним місивом спрагу втолять…

Втеча світла з очей, навіть з пучок,

не прискорює місива крок,

вовну ночі багаттям озвучуй,

щоб дзвенів ув очах вогняний волосок…

Зяють позіхи ночі, в проломи води

кида потай іскрину людина,

під ногами росте потолочений дим,

вигріває в замісі жарина.

І свічада облич віддзеркалюють страх,

віддзеркалюють губи мовчання;

дим росте, росте дим на ступнях,

і розіп’ята плоть відліта на листках

через мур і хрести у світання.

5.

Збігає життя, проходять і дні спотикальні.

Лежить, мов наріжник терпіння, у келії камінь,

байдужий до часу, глухий, саморослий,

укотре об нього спіткнувся ти босий…

На ньому чи з нього підносився погляд далекий;

білилися дні, і сніг спочивав, мов лелека.

На ньому вода полишала глибокі познаки

і долю твою сполучала з минулим завбачно.

Безсмертя своє покладали на камінь були можновладці,

кайлом карбували його відчайдухи, завзятці…

Та камінь є каменем — випорскує іскра не рідко,

бо пам’ять її закликає у свідки.

А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,

і з’яву життєву надовго затягує мрево.

І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,

мов улик гуде, вже близький до прозріння.

6.

І голос вже вилиняв: бляклий,

як лист на морозі;

не вимовиш більше «люблю», проклясти і то не в спромозі.

Холодний, голодний, бездомний, сирітний —

ще розпачу трохи — і голос той стане уже тогосвітній.

Чи простір порідшав, чи обрій до губ підступився —

та голос додолу, мов попіл сухий, порошився…

О доленько-доле,

полинна і плинна,

замкнулась не колом,

пружком половинним…

Літа повносилі немовби пройшли стороною,

підошви до глини пришиті імлою густою:

стоїш непорушно, так наче свій спогад чатуєш,

волаєш, та власного голосу аже і не чуєш;

— Я — я — я — я — я…

Склепіння важке, зостався один понеділок…

І дивишся в руку безглуздо: навіщо

стискаєш вуглину?

А-а-а… І коло обводиш, вірніше, його половину.

7.

Там, там за морем парубок волає —

хтось розпач з нього довго виливає,

крізь щілини в стіні світліє страх стоглавий,

від доторків скупих струмує кров іржава.

На сполох, може? Ні. Видзвонюють кайдани?

За лісом путівець? І чати недріманні!

Печата копито печальний аркуш долі,

і снігу білий стовп росте, росте поволі.

Прислухався — невже минуле голос має?

Метал потлила ржа, та в жилах кров лунає,

наповнює і слух неспокоєм заліза;

стончілий в часі звук вуста сухі порізав:

кривавляться слова, коли кричиш про волю,

і крижані стовпи ростуть на видноколі,

і подумки він мчить і губиться між ними,

та з снігових узвиш очима крижаними

хтось стежить, не звильне, судомить його рухи,

щоб слухав крижане волання завірюхи.

***