Ревнощі

Мур саморослий непомітно

загнався високо в блакить,

аби закрити сонце літнє

і нас навіки порізнить…

За ним зосталися дерева…

Попереду ж — чорнів гудрон…

Труба гриміла металева,

і сум… мов після похорон…

Подумав: «Де ти?» Раптом голос:

— Для сущих місця тут нема…—

Самотньо… Ні душі навколо…

І що не крок — пітьма, пітьма…

Це сон? Чи ніч? Чи очі зшиті?

Чи те, що й вимовить боюсь?

Йду, натикаючись на плити,

й не знаю, чи назад вернусь…

Чи очі я привчив до пустки —

весну зітер, тебе зітер…

Усі надії, згадки сплюскли,

з усього часу є «тепер».

Не проростає тут нічого,

немає жодних сподівань,

і поміж плитами дорога

гадючиться для кружелянь.

Та з неї я зійшов раптово,

крізь вирву глянув у стіні:

там одяг чистий мій святковий

топтав хтось люто так в багні.

Мої читаючи нотатки,

він реготавсь, їх шматував,

стирав сліди, а кожну згадку

рубцями вгору вивертав.

Ураз він тінь мою помітив

на мурі і… почав трощить —

і в отвір ливонуло світло,

щоб навіть дух мій спопелить.

***