“Рійба комарів в надвечірнім промінні”

Рійба комарів в надвечірнім промінні

ізнов обіцяла днину погожу,

і час мовби був віковічним, незмінним

і вимагав хіба що продовжень.

Навіть в канаві синя крижина,

пляшка порожня, жовта бляшанка

свідчили вічність життєвого чину,

що не обмежувавсь ніччю та ранком.

А по ковбанях вода каламутна

повнилась снігом ніжно-рожевим.

Тільки незрима сила присутня

зміни творила повільні квітневі:

жили синила, згинала суглоби,

і по обличчях глибила зморшки,

і розчиняла голос в жалобі,

борщ витрясала з тремтливої ложки…

Світе, усі я приймаю омани

і поз’ясовано всі вже питання;

тільки ж у тіло моє, як у рани,

нащо персти устромив, щоб остання

вийшла снага з вікового в безвічне?

Нащо золотиш навіть ковбаню,

нащо стискаєш горло потічку?

Рівна ласкавість, рівні щедроти?

Навіть щирій і той воскресає…

Це руйнівнича чи творча робота?

Не розумію… не осягаю…

***