Рівні погуки зозулі

Голос зозулі, мов двері на вітрі,

в темному лісі протяжно скрипить…

Хто на порозі стоїть тогосвітнім

і прочиняє: хить та хить-хить?..

Зайде і вийде. Вийде і стане,

тишу протяжну за ручку шарпне…

Клич нерішучий стає дерев’яним,

рветься мовчання туге, голосне…

І сповиття розриває шовкове

демон незримий сухими крильми;

голос зозулі — це поштовхи крові,

спалахи пам’яті в лоні пітьми…

Кістку живу люта пилка пиляла,

і заганялись зубці, наче «ку»…

Рід мій зостався по той бік провалля —

я ж прикипів, як лишай на пеньку…

Покликом рівним, гласом облудним

мертвих перелік в шерензі іде.

Хто розривав тебе, часе підсудний?

Роде мій древній, де ти, ну де?!

Кістя розтяте лежить по Сибірах,

по Біломорах та Соловках.

Пустку лише обляга моя шкіра:

вийняли з мене давно кістяка…

Входять — виходять із мене примари,

личчя міняє порожнє єство:

і видихається в пазурах пара,

душу ж забрали — зоставсь сповиток…

***