Різдвяне

Білозубо виблискує степ під святковим обрусом,

тихопружно прозорить чекання Різдвяного чуда.

Кришталево ковил дзеленчить замороженим вусом,

над безмежністю грається з вітром чаїна-приблуда.

Та застигла краса козакового зору не вабить,

біг коня випереджує думка, минаючи обрій.

Їй закутість річкового скла не завада,

поки кличуть і ждуть, не діждуться з вікон очі-зорі.

Там із маком чекання в макітрі рука розтирає

краплі літнього сонця, пшенично-медова посвята.

По стеблині дідух у куті душі вмерлих збирає,

під липневий укіс роздум'янили хату дівчата.

Мати гримає на дітвору, бо вогонь - не забава,

бабця "Бог ся рождає..." -- терпляче сестер научає...

А по заходу вже розлилась золотава заграва,

Новородженого радо людність Христовастрічає...

...Кінь сахнувся, зачувши ланцюг із слідів сіроманця,

розівнавши навіяне зачарування від марень.

Обіч шляху в ярах затаїлись хати-хуторянці,

як задумані вдови, без диму, вогню, господАрів...

Серед поля чепігами плуг, як волання до неба,

без гарячих долонь дичавіє, іржавіє рало.

Чи героїлось тут, чи невільництвом пахне ганебно?

 Вже ні сліз, ні людей,  до сухого все переридало...

Кінь хропе, нетерпляче вудила гризе, б'є копитом,

ці горби вдалині зестрічають пізнаваним димом.

Там вогом у печі, там - кутя і вино недопите,

там лунає життя, наче Богом дароване диво.