Рогніда і Володимир (поема)

1

Буває, нами володіє

Не хід планет, а звук

легкий.

Завваж: якби не ця подія ,

Світ був би зовсім не

такий.

Кого історія впечата

В свої скрижалі — хто це

зна?

Жили у Полоцьку дівчата,

Можливо, й кращі, ніж

княжна.

Що в тій Рогніді? І донині

Це таємниця тих часів,

Коли суворий син рабині

Престол у Києві посів.

Погордувала, не ступила

Добром на золотий поріг.

І сватання відсторонила:

— Рабиничу не змию ніг.

Гей, Володимире! У вічі

Гарбуз тобі жбурля дівча.

На те ж воно й

середньовіччя:

Сідлай коня, виймай меча.

І вже над Полоцьком

заграва,

Вже мертві батько і

брати.

Майбутню матір Ізяслава

Велів живою зберегти.

Та краще б випала їй

страта

Серед руїн, серед заграв.

Ніж бачити обличчя

брата,

Коли він в муках помирав.

І краще б їй під пеленою

Снігів у землю полягти,

Ніж чути це:

— Гидуєш мною?

Тож знай: їх умертвила

ти.

(Ще й вітер сніговою

пліттю

Шмагне — і вовком завива).

…Рік в рік спливло

тисячоліття,

Як мовлені оці слова.

Та й досі ще в зимові ранки

Розказує старе дупло.

Як плакала княгиня —

бранка,

Недбало кинута в сідло.

2

Самотньо й гірко. Лиш

дитина

До князя трохи наближа.

Але господа негостинна

Була ненависна й чужа.

Який він муж? Не знає

ножиць

Його кучмата борода.

Набрав жінок, набрав

наложниць —

Їй в місяць ніч не припада.

Та все ж прийшов одного

разу

І в місячній напівімлі

Їй кинув чудернацьку

фразу:

— Я бачив Бога на землі.

А потім якось в днину сіру

Повідав нелегкі думки:

— Бог наказав обрати віру —

Державну віру, на віки.

Коли ж йому скляніли очі,

Обернені у власну суть,—

Здавалось їй, що поторочі

Його по цій землі несуть.

Глузує він з повчань Ісуса —

Мовляв, благенький

говорун.

Під срібний ніс лаштує

вуса

Із золота — живи, Перун!

Біля колод його робота

Щодня ярмила спозарань:

Для ідолів ні срібла —

злота

Не шкодував, ані старань.

Якби ж він тільки віру

мертву

Підтримав, щоб не впала

ниць

Але ж велить вести на

жертву

Хлоп’ят русинських та

дівиць.

І ніби ще замало кари,

Дружину кличе за вали —

Веде на Волгу, на Булгари,

Щоб там Перуна

прийняли.

А повертавсь похмурий,

дикий

Зодягнений валився з ніг.

Тоді й Стрибог

золотоликий

Його розважити не міг.

Залізний велетень, рубака,

Ставав покірливим дитям.

В її ногах до ранку плакав,

Знесилений лихим

життям.

В скорботах загубивши

міру,

Стогнав на шкурах у

кутку:

— Бог наказав обрати віру.

Але скажи: яку, яку?..

Він жив — немов у дзвоні

било:

Дзвенів у сутності своїй.

Тоді вона його любила —

Тоді він весь належав їй.

4

Якби ж отак велось

частіше —

Її любов була б жива.

Та він її не часто тішив:

Вона за мужа —

Удова.

Князь Володимир у гаремі

Серед наложниць п’є —

ґуля.

А їй, знедоленій недремі,

Тернами поросла земля.

Та якось завітав до спальні

Й заснув у затишнім кутку.

Шле місяць промені

печальні

На постать грізну й

заважку.

В розпуці, без мети і

смислу

Рогніда ходить босоніж —

Сама не зна, чому затисла

У кулаці арабський ніж.

Кривавить душу давня

втрата —

Ні, ранам тим не зарости.

І передсмертний голос

брата

Благає:

— Сестро, відомсти!..

Уже у Полоцьку на вежах

Від отчих слів не вдарить

мідь.

А він на шкурах на

ведмежих

Лежить —

Немов і сам ведмідь.

Метнулась, мов сліпа

тигриця,

Яку долає лють і страх.

Але ж за мить

безкровнолиця

Зів’яла в кам’яних руках.

Невже він ждав цього

удару —

За нею наглядав крізь сон?..

Тепер, нещасна, приймеш

кару —

Таких не милує закон.

Володимир

Ти зважилась підняти руку

На княжу голову, змія?

Рогніда

А ти мою розгледів муку —

Ти бачив, як караюсь я?

Володимир

Жона повинна буть

покірна:

Жона — це нива,

Муж — орач…

Ну що ж, зітну тебе.

невірна,—

Молись, голубонько, чи

плач.

Вдягни вінець і у покої

Оцьому завтра жди мене.

Скараю власною рукою —

Кат любе тіло не торкне.

4

Не тільки двір, не тільки

Київ

Вже Подніпров’я і Десна

Про княжого закону вияв

На всіх стежках-дорогах

зна.

І скільки за добу проскаче

Безсонний вершник —

стільки гін

Зітхає, журиться і плаче.

Бо знали: князь…

Жорстокий він.

До Либеді в палац княгині

Ідуть бояри. Навіть сам

Гарем у Вишгороді нині

Покинув євнухам та псам.

По-царськи вдягнений,

величний.

Під’їхав верхи на коні.

І кожен крок та порух

звичний

Були розмірені, значні.

На воїнах шоломи й лати.

На знаті — золото й

парча.

З усього видно: нині свято

Закону княжого й меча.

А те, що кров хлюпне із

вени —

Не дивина і дотепер.

Ще предки не створили сцени,

Та вже готовий був

партер.

І це найліпше розуміла

Сама Рогніда. Через те

Вона прибратися зуміла

В святкове, царське,— не

просте.

Немовби не чекання

страти

Тут визначає дії хід —

Мов на банкет в свої

палати

Княгиня кличе двір і світ.

Ось, бач, жіноча половина —

Як строго прибрана вона!..

Нарешті мить, коли

повинна

Відбутись дія головна.

Заходить князь, за ним

бояри.

Вони врочисті і німі:

Державне шанування кари

І насолоди на умі.

Та добра чи лиха година

Змінила дійство на очах:

Зненацька увійшла дитина,

Що на руках несла меча.

Біляве личко. А волосся

Текло по голубій парчі.

Неначе сонечко вплелося —

Аж грає зайчик на мечі.

В княгині на обличчі свято,

В очах щось хитре,

потайне.

Дитя рекло:

— Добридень, тату.

Ось меч. Раніш зітни мене.

Десь, кажуть, чули в ту хвилину

В захмар’ї звуки Божих

струн.

То був удар — немов

дитину

Послав у блискавці Перун.

Князь розгубився й

скрикнув:

— Синку!..

І шепіт переріс у смерч —

Немов дитяча волосинка

Переломила княжий меч.

Заплакав князь. Старі

бояри

В руках шапки похмуро

мнуть.

— У неї ж син… Чи тут до

кари?..

Їй треба Полоцьк

повернуть.

І ніби в темряви із пащі

На сонце викотивсь

Дніпро —

Усі в цю мить зробились

кращі,

Бо тут перемогло Добро.

5

Що з князем сталось? Чи

для нього

Життя зробилось

тягарем?

Геть відвернувся від

хмільного,

Забув про меч і про гарем.

Коли ж його нова спокуса

Заполонила — в мить яку?

З Перуна здер коштовні

вуса —

Якомусь кинув бідаку.

Найняв з десяток

куховарів,

Сам забивав для них волів.

Шукав не бойовиськ і

чварів —

Голодних кликати велів.

На ріки і в степи безводні

Котився кличний поговір:

— Де на Русі ще є голодні,

Нехай ідуть па княжий

двір.

Не до Рогніди і дитини

Князь поспішає перед сном,

Упився смаком самотини.

Хмеливсь безсонням, як

вином.

В діброви, в світанкові

роси

Веде його нежданий струс:

Коли синок меча підносив,

В його дитині жив Ісус.

Сам бачив: Бог, як і

повинно,

З чола святе проміння слав.

Хоч ясно, що дитя

невинне —

То не Христос, а Ізяслав.

Та хто сказав, що

мусить віра

Могуття дарувать нове?

Ні! Віра має вбити звіра,

Який в людині ще живе.

І там, де чули тільки сови,

Він в простір кидав знов .

і знов:

— Могутність — через

Боже Слово,

Через Красу, через Любов.

Та часом він втрачав

надію —

Шипіла сумнівів змія:

— Чи стачить сили? Чи

зумію?

Адже ж це буду вже не я.

А в хмарах дух живий

розлився

І мовив громом з висоти:

— Я в тіло воїна вселився.

Отож сьогодні Я —

Це ти…

Хто це озвався? Чий це

голос?

Христос? Космічна

течія?..

Знов небо громом

розкололось:

— Це Слово й Діло —

Ти і Я.

Тепер він жив біля Рогніди,

Як віск, що витік із свічі.

Нехай недовго: завтра піде,

Щоб інших пестити вночі.

Але ж навчилася прощати

Рогніда той гаремний рій:

Жінки та куплені дівчата

Вже серце не ятрили їй.

Вона іще побачить в ньому

Рубаку, як було колись,

Він візьме меч і вийде з дому

В кумирню, й вигукне:

— Вались!..

І всю свою ведмежу силу

Вкладе в руйнацію богів —

Щоб їх в Дніпро скотить

по схилу

І не пустить до берегів.

А на Рогніду мудрим

жаром

Дихне з—за хмар жива

могуть,

Коли народ посуне яром,

Який Хрещатим назовуть.

І в чому народились, люди

Увійдуть у святу ріку,

Щоб Божий хрест

прийнять на груди —

Родившись вдруге на віку.

Кохання пізнє — душ

заграва

Вечірнім променем впаде:

Вона народить Ярослава,

Який Софію закладе.

І понад банями повіє:

— Раз пам’ятника їй нема,

Рогніда житиме в Софії.

Софія — 

Це вона сама.

1980, грудень, Мордовія