Романс Мартопляса

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —

відступи, бідо гірка й мороко:

десь любов моя на Ринку заблудила,

десь отам,

між ренесансом і бароко…

Я стужився. О подайте катеринку!

Про гризоту вам заграю, про утому;

десь любов моя пропала серед Ринку,

між перекупками, три століття тому…

Може, знову кокетує з різниками,

що, ножі об фартухи повитиравши,

височіють, наче брили, над лотками,

мружать очі, мов коти, на неї завше?

Може, спритний зеленяр за стиглі вишні

рве із неї грішну ягоду цілунку?

Чи хитрун-купець в єдваби пишні

окрутив мою зрадливу юнку?

Ах, на Ринку — всі спокуси світу…

Там таке побачиш — не насниться!

Може, мою діву чисту й світлу

заманили в Чорну Кам’яницю?

Чи й сама вона закам’яніла,

і тепер стоїть собі — Діана!

І ночами шле камінні стріли

в мої вікна, втрачена й незнана.

Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, леле, дана-дана!..