“Росте трава, доповнюючи нас”

Росте трава, доповнюючи нас

ласкавістю, прихильністю земною,

стоїть трава, все знаючи про час,

рівняючи непам’ять прямизною…

Запліднена літаючим насінням,

споріднена, як дух з животворінням,

вона сплітає рух своїм корінням,

бо кожен крок зав’язує вузлом,

щоб при землі прикметніше жилось.

Хатки на лапках, через вечір кладка,

кущ лядвинцю росте в руці на згадку,

що вже не зна ні краю, ні початку…

Піднісшись аж на десять ліктів вгору,

вирізьблюючи кола непрозорі,

шукають здобич кібці гострозорі:

трава не розторочить полотно,

в яке заткалась плоть моя давно,

що й не вгадать ні битих путівців,

ані пропалин, ні гнізда багаття.

Поглянь! Трава кущиться на щоці —

й тебе знакує вічною печаттю.

***