Розчинені вікна

Ненатлий дух часу, усепоїдучий,

розлущивши серце, облуду лишив,

корогву зелену пустив на онучі

і камінь, як попіл, роз-поро-шив…

Зостались у мізкові обриси літа,

і слово «зозуля» звучить, як «зола»,

лиш тіні у небі снують перелітні,

та в кожній із них колись пташка жила.

І час ошукати — це марність безглузда,

свій лик карбувать на дрібних срібляках,

та ж час, як мишва прошивна, швидколузна

разом із повітрям у кров проника.

Чого ти гаруєш, надсаджуєш силу,

муруєш не житло, а склеп родовий?..

Та більше свого не прожити, дурило,

на власні руїни хоч раз подивись.

Лишилось дароване вітром імення,

і спогадів скринька, квитанцій сувій,

що свідчать про вперті зусилля даремні

продовжити вік помарнований свій.

Скидаєш взувачки, щоб бруду не внести,

з кишень ти витрушуєш тертий тютюн…

Так чисто — немає ущербку на честі,

вдоволений ладом своїм, клопотун.

І раптом вривається протяг в кімнату,

тебе видуває в розбите вікно…

Висить капшучком чиясь тінь пухирчата

на груші, усохлій давно-предавно.

***