Розділ IV Гінець до гетьмана

Розділ IV

Тим часом гінець доганяє світання

і клаптями ночі доточує дні.

І кожна хвилина, здається, – остання,

і крихта надії кричить йому: “Ні!”

О скільки нам, Боже, ти степу одміряв!

Долини і кручі, – якби навпростець!

Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів…

– Невже я не встигну? Невже це кінець?!

У Києві – пекло. У Хвастові – чорно.

Кипить і клекоче усе за Дніпром.

Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.

Який він повільний, цей клятий пором!

В полях Подніпров’я, од крові обдутих,

де завжди хтось цілить тобі межи пліч,

коня поміняти в козацьких радутах

і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!

Скрадатись, як звір, у корчах побережних,

задихану втому звіряти лісам.

Я зроду ненадидів тих, обережних.

Сьогодні, тепер, обережний і сам.

Уперше в житті, за весь вік, за це літо,

уперше в роду, де не знали страху,

я вижити мушу, я мушу вціліти,

я мушу об’їхати смерть на шляху.

Прости мені, земле, простіть мені, трави!

Не дбав я про славу, не дбав про майно, –

я мушу вернутись живий до Полтави,

а там хоч і вмерти, мені все одно.

Неси мене, коню…

коли б хоч не пізно…

Шляхи перекриті… і варта не спить…

Якщо я впаду, –

неврятована пісня,

задушена пісня в петлі захрипить!

Над Білою Церквою смуга багряна,

і змилені коні аж лука стають.

Усі до Богдана і всі од Богдана –

із тьми виростають і в тьмі розтають.

Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.

Чи в таборі гетьман? – якби хоч знаття.

Тут, може, ідеться про долю країни! –

а я про чиєсь там одненьке життя!

…Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.

Троє старшин – у рубцях, у кривавому клоччі –

прямо із бою – говорили про бій на Дніпрі.

Писар Виговський сидів над листами поточними.

Кожної миті хитнутись могли терези.

Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.

Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.

Табір не спав, готовий піднятись щомиті.

Іскра ввійшов – шатро вже було без дверей,

світло свічок у трійчатих шандалах із міді

тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.

Змовкли старшини, і стихли справи поточні.

Хитрі посли переставили вуха словам.

Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

– Полк у дорозі! – з порога сказав Іван.

– Іскро, Іване, –

Хмельницький підвівся з-за столу. –

Дяка Полтаві, прислала такого гінця.

Щось мало статись, твоєї печалі достойне? –

Іскра промовив: – Полтава карає співця. –

Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини.

Джурі звелів подбати про гостя як слід.

– Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине. –

Раптом замовк. І великою тугою зблід.

Посли устали з липової лави.

Блигомий світ – в Рокитне із Полтави.

Буває ближче з іншої країни,

ніж тут – на Україну з України.

Виговський вийшов, причинивши двері.

Сто різних справ кричало на папері.

Іван устав і вийшов вслід за джурою.

Стояли лави в килимах порожні,

фотель німецький з набивною шкурою,

залізом ковані шкатунки подорожні.

І, обхопивши голову руками,

сидів Хмельницький у тому шатрі…

та образ Спаса, вибитий на камені…

та те перо в тому каламарі…

…Про що він думав, сам на сам з собою,

опівночі, напередодні бою?

Який душа несла його тягар,

про що тоді він радився із Богом? –

те знає лиш перо і каламар,

де срібний лев боровся з однорогом.

Накинувши на плечі чорну ферязь,

Гелену, може, згадував найбільш,

і власне горе, пережите ще раз,

зробило душу зрячою на біль.

Чи згадував Гордія Чурая,

оті шляхи до слави найкоротші,

де перемога, з горя нічия,

дивилась мертвим в незакриті очі.

А він, тоді ще писар войськовий,

підписував ту прокляту угоду.

…Недогарок згасивши восковий,

він, може, знову думав про свободу?

Що якось так складається воно,

роки ідуть, свобода ледве дише,

що наче ж і не писар він давно,

а знов угоду прокляту підпише.

Чи думав про Марусині пісні,

такі по Україні голосні,

що й сам не раз в поході їх співав,

і дивував, безмірно дивував, –

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!

Вона хоч кари легшої просила?

Чурай був теж гаряча голова.

…Чи думав про ту голову відтяту,

поставлену в Полтаві у ті дні.

Чи про дівча, що закричало: “Тату!” –

і перейшов той стогін у пісні.

Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,

Чурай Марусю, у такій неславі,

Чурай Марусю, у такій ганьбі! –

до зашморгу вестимуть у юрбі.

І не здригнеться наш пісенний край…

І море гнівом не хлюпне на сушу…

І попелом розвіяний Чурай

безсмертним болем дивиться у душу…

Тим часом кінь іржав біля шатра.

Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,

Богдан подав наказ гетьманський свій –

уже печаттю скріплений сувій.

***