Розділ восьмий

By Багряний Іван

2017-04-23

Учвал до фінішу жену,

Стинаючись душею, —

Спішу скінчити цю страшну

Діпівську “Одиссею”

Бо як не встигну хоч як-будь,

То добрі люди не дадуть.

Відомо ж, що настав за час

Для “недостріляних” у нас:

Сьогодні — тут,

а завтра… — Бач! —

Услід, як дух, повзе стукач,

За “стукачем” — якийся “сват”,

За “сватом” — кат

і лавреат,

І генерал, і ще й (сміха!)

Якась дрібнюсінька блоха!

Услід за першими

лиха

Повзе

Дворушницька блоха!

І хоч вона й зовсім дрібна,

Але ж кусюча сатана.

Тому й спішу навзаводи

З бриґадою тією,

Щоби скінчити цю Біди

Жахливу “Одиссею”, —

Бо як не встигну хоч як-будь,

То добрі люди не дадуть.

Нехай же буде цілий світ

Хоч стільки правди знати!..

Привіт,

привіт,

Товаришу і брате!

Не вмер в кацеті наш Антон,

Не впав у смерти сон…

Привіт,

привіт,

низький поклон

Для всіх “дисплейс персон”!

Та ці слова для нас сліпі.

Привіт, привіт

д л я в с і х Д і – П і !

А щоби знали точно всі:

Д л я “п е р е м і щ е н и х о с і б” !

Привіт, привіт і тим, що десь

В далекім Магадані!

Привіт і вам,

що журитесь

В всесвітньому скитанні!

В тим, що томляться в путі.

І тим, що мруть на Воркуті,

На Колимі,

в Караганді,

У Тигді,

Кивді,

Чекунді…

Усім, що йдуть крізь тьму і світ —

Привіт, привіт, привіт, привіт!

Не вмер в кацеті наш Біда,

Бо вмерти

не мав права:

Бо в нього до “вождів труда”

Велика дуже справа —

За всіх отих на Чекунді,

На Колимі,

в Караганді!..

Тому —

Біді ще не кінець.

І добре знав про те “отець”.

ІІ

В громах експльозій “мир” злетів,

Дракон пожер дракона…

Простіть! Слова зовсім не ті

Зірвались у Антона.

Нехай простять “великих три”,

А ти всю правду говори, —

Хто спас дракона… отого

Четвертого “великого”.

Йому вже доля прирекла

Пощезнуть з “кумом” разом.

Й вставала до небес хвала,

Що “тато”

стогне плазом,

Молились,

тішились раби:

Хочби ж уже!

Хочби!..

Хочби…

Ось-ось обох їх Бог поб’є!

Ой, є ж на світі Правда!

Є!!

І прогремить в віках луна

На “всіх язиках”:

“К а т с к о н а в !”

Дракон дракона доконав! —

О б о х

Бог праведний прибрав!!

Але… не тикаєм списа

Ми у високі небеса.

Бо, значить з-за бомбових мес

Землі

і не видать з небес.

Поки розвіявсь чад заграв,

Дракона х т о с ь урятував.

І що за знак!

Чи мо’ тому

Схотілося на Колиму?!

А чи кортіло вже давно

Стрибати сторчма у вікно?!

Чи хто вже зна (збагнем колись), —

А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь.

Дали драконові ленд-ліз —

І бомб і літаків, —

Щоби дракон “побєдно” ліз

За честь

большевиків.

Мабуть тому, хто дав тих благ,

Таки

схотілося в ДАЛЬЛАҐ.

І він допне таки свого…

Помилуй, Господи, його!

ІІІ

В громах експльозій “мир” злетів —

Дракон догриз дракона.

Та не було зовсім у тім

Потіхи для Антона.

Бо до ції Дракон-змії

Багато в нього діла, —

Бо ж навіть в крематорії

“Приколка” не згоріла.

Як не згоріли й муки літ,

І той,

Шевченків

заповіт.

Гукають — “Мир!”

Це як кому.

Одним цвісти й пишатись,

А іншим, брат, на Колиму

Й на Воркуту вертатись.

Вирують радости кличі,

Прапори “дружби” в’ються.

Та залишились тисячі

Таких, що й не здаються, —

Отих химерних і “смішних”,

Що “мир” і “щастя” не для них,

Що мруть в ярмі віків спокон…

А серед них і наш Антон.

Попереду — туман і тьма.

Позаду — куля й Колима.

А посередині — дракон…

І вже, немає ради —

Змагатись з ним лишивсь Антон

По цей бік барикади.

Усенький світ схилив чоло

Перед “отцем народів”,

Лише в Антона не було

Бажань в такому роді.

Для нього — бою не кінець.

І добре знав про те “отець”.

Ще ескадрилії ревли,

Що Сам послав до бою,

А в Ялті вже наради йшли, —

Як бути з тим Бідою.

“Отець” схотів, як та судьба,

Вернути “бєглого раба”.

О, волелюбности доба!

Вернуть раба!

Вернуть його у щот ленд-ліз,

Скричали всі альянти

І записали цей девіз

В ясні скрижалі Ялти.

І підписались аж під край —

“Вернуть Біду

в совєтський рай!”

Вернуть його для миру благ!

Вернуть, вернуть його в ГУЛАҐ!

Вернуть великому “отцю”

Маленького “холопа”!..

І записали клявзу цю,

немов

за Ріббентропа.

“Вернути “бєглого” раба!!”.

О, волелюбности доба!

Усе так сталось, як і перш:

По манію трактата

З’явився по Антона СМЕРШ

Від самого від “тата”.

Приніс мотузку й штик в запас,

Щоб прикріпить

“приколку” враз,

Щоб “мир” списати на виду

І повернути в “рай” Біду.

Та поки СМЕРШ дари доніс,

Раби розлізлися раніш.

Антон подався в світ чимдуж

Крізь зломані затвори,

Не біг, а рачки повз, недуж —

Скалічений і хворий.

Мерщій

в румовища найперш!

Поки не “визволив” той СМЕРШ.

І почалась,

гей почалась

Веселая забава…

Побіг Антон, мов тінь якась,

Що їй і жить на світі зась, —

Побіг,

поліз,

поповз,

подавсь,

Ускрізь звивавсь,

ускрізь ховавсь

Без захисту

й без права.

Серед проваль.

Серед руїн.

Від Бухенвальду по Берлін.

А навздогін, а навздогін —

Ясні скрижалі Ялти!!!

Біду у хаосі руїн

Ловили всі альянти.

Гіп-гіп-ура!

Біду давно вловить пора!

Анум для Сталіна-отця

Усі разом ловить збігця!

Унум,

урра,

гав-ду-ю-ду! —

Усі разом ловить Біду!

Хай буде Джо такий от приз:

Щоб завершив Біда ленд-ліз!

І мерехтять,

про “мир” кричать

Ясні скрижалі Ялти.

А десь за ними “втікача”

Ловили всі альянти.

Хай буде Джо такий от приз:

Хай завершить Біда ленд-ліз!

VII

І бігав він у тьмі ночей

І в хаосі румовищ

Голодний,

хворий,

без речей,

Без права

і без мови.

Метався він по всіх кутках

В Европі знаменитій,

Не знав, добути де шматка,

Де голову схилити,

Втікав від татових хортів.

Ніяк до “раю” не хотів.

Попереду туман і тьма,

Скитання і утрати.

Позаду ж — куля й Колима,

І каторга, мій брате!

За те, що ері він не в тон.

За те, що він “Біда Антон”.

І помагала ріжна тля

Ловить “совєта”,

“москаля”,

“комунаря”… Тю! Тю! Гиля!…

Така дрібна мерзенна тля.

Чужих охранок вірні пси

За шмат “гнилої ковбаси”

Ганяли всі Біду того,

Як лист, роздертий в бурі…

І не списати мук його

І на воловій шкурі.

VIII

О, волелюбности доба!

О, доля “бєглого раба”!

Було його по смітниках,

Було й за смітниками,

Було його і по мостах,

Було й попід мостами,

І в бомбосховищах брудних,

По всіх румовищах страшних.

Скитався він в нічній імлі

І біг,

і біг по всій землі.

Було його по всіх шляхах

Маленьких і центральних.

Було його і по кутках

В кльозетах привокзальних.

Було його в льохах руїн,

Ще й не в одній країні:

Від Бухенвальду по Берлін,

Від Праги по Ріміні.

Але всі сталінські “орли”,

Ще й з ними всі альянти,

Біду спіймати не могли,

Прибить скрижаллю Ялти.

Не помогли і клепачі,

Донощики

і “стукачі”.

Ніхто

серед нових доріг

Впіймать тепер Біду не міг.

І забавляли світ уже

Такі от перегони, —

Як “тато”, ласий на чуже,

Не міг вловить Антона.

Як тих “великих” всіх юрба

Ловила “бєглого раба”.

Ура, ура! Гав-ду-ю-ду!

Ні,

не впіймати вам Біду.

Бо він ще має шанс один:

В т е к т и у с м е р т ь …

Адьє й амінь!

ІХ

І шанс оцей багато хто

Обрав, як щастя в двері,

Спустивши кров (для Ялти б то!)

З підрізаних артерій.

Або кидався ось куди:

Під тріюмфальні поїзди,

Під танки,

в ланцюги гармат…

Під комунальний

“татів” мат.

Багато так втекло рабів,

А надто біля Драви,

Старих,

діток,

і матерів,

Загинувши без слави.

Але Антон, хоч як він біг,

Але отак втікать

не міг.

Бо дивне серце у Біди,

Смішна з нього людина, —

Все снився край йому один,

Все снилась Україна.

Волошка синя. Степ і гай.

Тепло.

І ніжність літа…

І він зривався… Пострівай!

Не умірать!!

А ж и т и !!!

Не може ж вмерти так Біда!

Він так не має права! —

Бо в нього до “вождів труда”

Велика дуже справа!

Нехай тих мук налито вщерть, —

Боротись!

На життя і смерть!

Всі дзвони у Москві ревли…

Ах, Боже, де ви чули!?!

Ті дзвони ж аж колись були,

Та в крові потонули!

Чи пак пішли у “Фонд страни”,

Аж у Пекін і далі:

Латунь пішла на ордени,

А срібло — на медалі.

На кулі ще пішло койде —

В “священний” фонд еНКаВеДе.

Так що про дзвони ми лишім,

В “антени” їх перепишім.

Антени всі з Москви ревли,

Щоб помогли алянти:

Аби на “родіну” ішли

Й повзли репатріянти.

І світ ті дзвони наслухав

І від зворушення зідхав:

Звела,

з ума

звізда

руда…

Лиш не зідхав Антон Біда.

Метався він у тьмі ночей

І в хаосі румовищ

Розбитий,

хворий,

без речей,

Без права

і без мови.

Та не здававсь нікому він,

Ні на баґнет,

ані на дзвін.

Нехай тих мук налито вщерть —

Б о р о т и с ь !

на життя і смерть.

ХІ

Вмістив у серце тьми рабів,

Старців непопулярних,

І їхні мрії голубі

Із каторг заполярних,

І невгасиму сліз цвітінь

На звук Вітчизни тої,

І душ замучених летінь

До волі золотої, —

І з цим ішов крізь цілий світ,

Крізь бурі і тумани,

Крізь вир наруги,

злоби гніт,

Крізь горя океани —

Туди… Вперед…

Вперед туди!..

Химерне серце у Біди.

ХІІ

Крізь хаос зрад, дощів і мряк

Пливе він, як моряк.

Над ним тримає щастя знак

Далекий Зодіяк.

На перекір пливе всьому

І вдень, і уночі…

Він не один —

і м’я ж й о м у :

В е л и к і т и с я ч і.

Ім’я йому

(слова скупі!) —

Ім’я йому —

Оте

“Ді-Пі”.

Крізь хаос бур, дощів і мряк

Пливе він, як моряк,

Над ним тримає щастя знак

Далекий Зодіяк.

І не страшний йому “отець”,

І СМЕРШ, і брухт руїн.

Для нього жахи всі — пусте,

До всього звиклий він

Це ж він по Кемптенах ставав

І супроти еМ-Пі…

Це ж він беззбройний захищав

Життя своє,

Д і – П і !

І по Герсфельдах він також

Стояв грудьми, як мур…

Таких нема людей, або ж

Таких немає бур,

Щоб віру в Правду геть змели,

Щоби зломить Біду могли.

У боротьбі з Кремлем стозлим

Це — хлопець радикальний…

І слава вже встає над ним,

Як світ зодіякальний.

Ніхто зломить його не міг,

Ні “пряник” той,

ані батіг,

Ані той Кемптен,

ні Герсфельд,

Ані “сексот”,

ні інший “гельд”.

А ти, о, “тату” в тій порі!

Тобі знимать “урі-урі”!

І поки ти знимав “урі”,

Утратив

геть всі козирі.

ХІІІ

Ді-Пі ті кров’ю склали звіт.

І зрозумів Біду весь світ.

І похопилися вожді…

Й загинуть не дали Біді.

У світі ж

є ж

іще ж

добро!

І доказало це

І Р О.

І доказав це цілий світ!

XIV

Привіт, товаришу, привіт, —

Сказали так і ті раби,

Шиковані в колони,

З-за розпроклятої габи —

Залізної заслони,

Герої каторги й труда:

Привіт тобі,

Антон Біда!

Привіт тобі,

привіт,

привіт!

Іди,

ти йди крізь цілий світ,

Не потопай і не гори —

Про нас

всю правду говори.

Про нас всю правду говори!

І не тони…

І не гори…

І він іде по всій землі

І з цим благословенням,

Ніде не гине,

взагалі

Пишається з імення;

Біда з бідою на біді

Від краю і до краю

Пройшов весь світ… В тяжкім труді

(Але вже не на Чекунді!)

Готується до “раю”:

Здійсняє братній заповіт —

Він ширить

правду

на весь світ.

В змаганні тім з Кремлем стозлим

Ді-Пі цей —

унікальний.

І слава вже встає над ним,

Як світ зодіякальний.

Де він не був,

куди не біг

Крізь розпач і гонитву,

Він сльози Матері зберіг,

Як скарб

і як молитву.

Зберіг любови бризки ці

Пекучі

і солоні,

І мови звук,

і на лиці

Тепло Її долоні…

І з цим іде в житті страшнім

Біда цей унікальний.

І слава

через те

над ним,

Як світ зодіякальний.

Ім’я ж йому —

піди злічи!

Ім’я —

в е л и к і т и с я ч і.