Роздвоєння стебла

Мов соком рослина, я повен тобою,

іменням твоїм запечатано губи,

та зайва сльоза переломить надвоє,

бо надмір тебе — неминуча погуба…

Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен,

зоставсь навіть усміх за межами тіла,

так ніби із рук твоїх випав допіру:

бо слідом ступаю непевно й невміло…

Торкнувшись порога, кажу йому:

«Здрастуй!»

В розсохлім повітрі нашукую шпарку.

Вгинаєш ти стегнами сутінь хвилясту,

і світло у зір мій вганяється жарко.

З рамок вечірніх виходить повільно

у перспективу місто блакитне:

мчить тебе поїзд на конях весільних,

крепом уся ти міцно сповита.

—О наповіщо, — дмухаю в розщіп, —

перекидать було сонячне небо? —

Та закипіли копита на площі…

стрічка, мов нічка, в’ється вкруг тебе…

Світлом розтятий, світлом щілястим,

я покликаю ім’я половинне.

Мчать воронії крізь мене гривасто,

в безвість проносять тебе безупинно.

Руки зведу, щоб стулити долоні:

ліва зігнулась, права ж не слуха,

і замість серця коники-коні,

все даленіючи, стукають глухо…

***