Rozetta наближається до Марсу...

Rozetta наближається до Марсу,

антенами намацуючи Землю

та й гублячи її в радіохвилях,

а марсіанських бескидів товписько,

на обріях з червоного фаянсу

застигши у річок колишніх жилах,

вивчає в небі драму корабельну

і відчуває, що вона вже близько.

Розетта наближається до „Марсу” –

так зветься біля пристані кав‘ярня,

занурившись де у прибою плескіт,

її моряк закоханий чекає, –

хоч знову в простір час танцює марно,

неоново, у стилі декадансу,

бо у готелях знову місць немає,

що значить: для коханців зник і всесвіт.

Розетка наближається до пальців...

Чи навпаки – п‘ять пальців до розетки,

бо все відносно в цьому антисвіті,

де є зірки, любов і вибухівка,

де надприродне втілення коханців,

мов орігамі з білої серветки,

жбурляють терористи нерозкриті

в розверзлу пітьму давньої криївки.

Розетта наближається до „Марсу”

по фундаменталізму антиміста,

в якому строго вибуховий пристрій

відлічує тротиловий пульс часу.

Та непідвладно карстовому царству

вдягає пристань ліхтарів намисто,

а все жертовне – від людей до устриць –

реінкарнується в космічну расу.

Rozetta наближається до Марсу,

розрахувавши всіх подій дотичність,

щоб до комети, зліпленої з воску,

летіти в радіосигналів скерцо.

Й, подякувавши траєкторій трансу,

нейронами обстрілюючи вічність,

цей всесвіт набуває форми мозку.

Чи, може, болю вибухлого серця.