Розмова з філософом по дорозі з Гантеру

Є.Л.

Живеш у горах. Обрій заступили

верхи високі і густі ліси.

Чи сходить в душу з гір надземна сила?

Чи гріють серце відблиски краси?

Чи, може, в лабіринтах перевалів

вузьким і стисненим здається світ

і ти догматиком стаєш помалу,

повіривши в єдиний власний міт?

Живеш в степах, і обрій, що зоріє,

здається без початку, без кінця.

Чи ширшають від цього в тебе мрії?

Чи простір упокорює серця?

Чи сонце, що до заходу від сходу

дає тобі великий довгий день,

несе і в душу соняшну погоду,

ясний світогляд, щирість до людей?

А чи тобі, що дивишся в безкрає,

здається, може, що ти бачиш все?

Що таємниць за обрієм немає?

Що думки труд пізнання не несе?

Людина в горах — у вузеньких рамах,

та знає, що потрібно лиш зусиль,

щоб їй відкрилась ширша панорама,

як тільки вийде на найвищий шпиль.

1975