Розмова з вітром

Роками втоптана дорога,

Веде до рідного села.

Тут тиша, як в обійсті Бога,

І ні душі навкру́г нема!

Посеред поля дуб розлогий,

Під тягарем років схиливсь.

Лиш Вітер свіжий та вологий,

Мені в напарники набивсь.

Ось лист широкий подорожній,

А там цвіте батіг петрів.

Вбачаю я в рослинці кожній,

Тепло й любов минулих днів!

Я з Вітром довго гомоніла,

Про всі печалі та жалі.

Та про бажання, що дозріли,

Давним - давно в моїй душі.

Настане час, чи не настане?

Чи вистачить мого життя?

Чи згояться на серці рани,

Як відійду я в забуття?

Про мою долю й світ величний,

Мені все Вітер розповів.

Немов завісу таємничу,

Для мене трохи привідкрив!

І так мені чомусь здавалось,

Що мені Вітер докоряв.

Що я так довго не з’являлась,

А він мене все дожидав!

Й відчула я, як ненароком,

Моє ім’я він прошептав!

То він в мені за стільки років,

Маленьку дівчинку впізнав!

Ту дівчинку, яка сміялась,

Так, що радів весь білий світ!

Яка родилась та зростала,

На цій землі чимало літ!

І пестив Вітер мої скроні,

Й долоні ніжно цілував.

Мене, мов рідну свою доню,

До себе міцно пригортав!

І так мені відрадно стало,

Згадала враз дитинство я,

Мов колискову заспівала,

Рідненька матінка моя!

А потім довго я мовчала,

То був не сон, а наяву!

Я в рідній стороні пізнала,

Глибоку мудрість вікову!

Настала вже пора прощання,

І Вітер в поле знов помчав.

Але, чи збудуться бажання,

Мені він так і не сказав!

***

На перехресті - дві дороги,

Скінчився тут наш діалог.

Розгублена! Й не маю змоги,

Додать заключний епілог!