Розмови з камінням без розділових знаків

роками броджу у печері одній

ці жилисті товщі як велетня руки

плечисті пустоти підземних порід

вуаллю спадають і сковують рухи

крізь гострі шпарини як річковий змій 

промінчик випалює сірі покої

і як же не хочеш з ним вийти собі

й дотошно в палатах фортеці тісної

кружляю довкола мій потяг стоїть

печерські вагони там чорні як ночі

і роки минають всі дні як один

кручусь і з кокетством шпарину лоскочу

і променя світло чекає мене

смакую фотони і жадно ковтаю

і пишу на скелях коли хмарні дні

коли велет сонце шляхетно дрімає

і хижина моя - ревнива сова

гніздо з совенятком собою вкриває

печерські пір‘їни - подоба човна

що пристанню в порті стоїть не рушає

мій човен не знатиме злих завірюх

шпіцберген промерзлий панує назовні

не знаю темнішої ночі чим тут

тремчу і ховаюсь в кістлявій безодні

блокпост неприступний - ціле полотно

в якому вишукую злочин природи

чергову шпаринку, що кличе теплом

шахраєм з-під скла видивляюсь акули