“Розшарпані, давильні, повстяні”

Розшарпані, давильні, повстяні,

на схід вони зсувались день при дні,

чіпляючи за крівлі свої кошла,

і відбивались образи сумні

в калюжках, що лягали під підошви…

— Куди ж ми, брате?

— А шукати долі… —

Ішли, ішли, і вікна захололі

дивились невидющо нам услід,

і води оберталися на лід,

і стугоніли верби дуплочолі.

— А де вона? — насміливсь запитать.

— Коли б я знав, не тре’ було й шукать…

— Чи довго ще? — перепитав по тому,

відчувши і мізинцем навіть втому.

У відповідь ні слова не сказав…

Від вітру я хилився, як лоза,

і розумів, що довга ця мандрівка…

Дві іскорки заблискали в сльозах:

— Глянь, брате, в мене дощик на повіках…—

Брат пильно глянув, прискаливши вічка,

себе набачив раптом в чоловічках

і вигукнув здивовано: — Я — там!…

— Де, де? — я злякано його перепитав.

— В очах твоїх, якраз посередині…

стривай, стривай… я… наче на крижині

чи то пливу, а чи лечу… зникаю…—

Розплющуюсь — а брата вже немає…

Гукаю, кличу… В чоловічках віч,

як в отворах порожніх, зяє ніч…

Повіє вітер — сльози набіжать,

а в них дрібненький, як мачина, брат…

І завмираю, і дивлюсь кругліше:

— А може, ж він, а може, ж він побільша…

***