Розщіп

Пом’якшений до сліз снувався голос вітру,

а в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній,

і тіні на стіні писали розпач свій,

і книга на столі лежала, мов сувій…

Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі,

хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках…

І думка ледь жива у сонному розсолі

здригнеться — спалахне на мить вогонь в шибках…

Струсне електрострум єством, і зрине згадка;

з іконою в руках йде боса мати в ніч,

а стовп вогню упав на Прип’ять, наче кладка,

щоб в небуття життя пішло на сто сторіч…

Йде мати — на руках у неї Божа Мати…

Кого хто рятував — подосі не збагну?..

Бо простір розірвавсь і розщепився атом,

а промінь у руках ікону розітнув…

І розчахнувся зір; поміж очима яма…

Святого лику того докупи не стулить…

І рветься пополам мій вигук: — Ма-мо… Ма-мо…

І лускає пітьма, щоб спалахнуть на мить…

***